Вранці говоримо про гуманітарну допомогу, про проблеми ВПО, про те як і коли прокинемося від жаху війни, але ні…
Тривога 
Серцебиття відчутно пришвидшується, телефон “червоний” від дзвінків та повідомлень, стрічка новин “зашкалює”.
Чернігів…
Драмтеатр…
Як ніби страшний сон від якого ніяк не прокинутися, але ж не сон… відчуття невимовного болю, жаху та дикої ненависті…
І знову телефон.
Цей дзвінок, який мав би нести легкість, натомість абонент питає: “ти стоїш? то краще присядь, у нас 200-ті та 300-ті…”
Я присіла, там де стояла…
… трохи прийшла до тями і ніби мав би бути вже кінець, але ні…
ТЕЛЕФОН …
… і знову 200-ті та 300-ті…
Розпач, біль, сльози…
Ніч!
Лише надія та віра в майбутнє і перемогу дають сили та натхнення прокинутися вранці з невгамовним бажанням жити життя!
