Авторка історії Тетяна Марініна
Я як сьогодні пам’ятаю минуле 23 лютого, був сонячний день, на вулиці було тепло, моя керівниця відправила терміново розіслати всю кореспонденцію. Йдучи на пошту, я навіть не могла уявити, що на наступний день моє життя зміниться буквально на 360°.
Був незвичний вечір, закінчення робочого дня, вперше вийшло зібратися всією командою. Збираючись додому разом біля ресепшин попрощалися, не начебто було пророче прощання…. Вже на під’їзді на вокзал я відчула тривогу, сиділа прокручувала емоції в своїй голові, не могла зрозуміти звідки взялась вона, ну а коли ще на Кардачах сіла жінка у вагон, та почала емоційно своїм співбесідникам мовляти про небезпеку, про початок війни, зрозуміла щось буде, але в думках вирішила не накручувати, адже було переконання, що не зможуть напасти, да й вже 21 століття, яка війна!? А вийшло все навпаки….
В 5:40 мене збудили вибухи, чомусь перше що прийшло на думку, хтось пускає салюти. Була в легкій прострації, не могла зрозуміти, що відбувається, тоді коли вийшовши на кухню до сім’ї, і вони в один голос сказали, що почалась повномаштабна війна, зрозуміла моя тривога на передодні не була марною. Після маленької сімейної наради, почали збирати речі, я не могла повірити, що доля зіграє із всіма Українцями злий жарт. Бігала та збирала плачучи речі, адже думала що мене вб’ють, але було страшніше за рідних, за маму, за сестру, за вітчима, за бабусю, за маленьких племінників, за всіх рідних. Було переконання, що бачимося в останнє, ніхто не сподівався вижити.
Але, мені подобається це Але, адже дякуючи нашим воїнам, нашим ЗСУ, нашим людям, я зрозуміла, що нас не перемогти. 24 лютого прокинувся Український незламний дух, навіть через покоління. По дорозі зустрічаючи людей, я чула слова підтримки, слова впевненості у нашій незламності. І саме найголовніше прийшло розуміння, що наш козацький дух не зламає ця проклята орда, ніколи!
