25 Лютого, 2023

Війна застала мене випадково, на дачі моєї померлої родички

Я, Бублик Валентина, хочу розповісти правдиву історію, свідком і співучасницею, якої я була.

Війна застала мене випадково, на дачі моєї померлої родички. Це село Здвижівка, недалеко від зони Чорнобиля, Київської обл.
Ворогів, які нас захопили, всі називали: “Орки”, вони вперлися танками, яких було дуже велика кількість з Чорнобильської зони…
Мій город виходив до лісопилки і лісу, то я зразу почула шалений гуркіт по вулицях і під лісом вистроївся на весь лісок незліченний ряд танків. Вони всі включили світло, я ще встигла повідомити, куди і кому було потрібно, доки не вирубили світло.


Ніч пройшла без сну, людей на вулиці було обмаль, хто встиг і мав транспорт – виїхав, та дуже багатьох розстріляли прямо по дорозі, люди горіли живими прямо в своїх автівках сім’ями, а ті, що хотіли в Здвижівку заїхати, теж убивали.
Здвижівка була окупована, замінована. Навколо вирили окопи. Ми стали заручниками!
Я не готова була до життя там, але надії, що мене вивезуть звідти не було ніякої.
Добрі люди принесли відро бараболі і з десяток квашених огірків, часника, молочка, а сухарі знадобилися і самій….Орки пішли “в гості” по кинутих хатах, гребли, що хотіли, виходити було заборонено без білої пов’язки на руках, а на воротях потрібно було написати:”ЛЮДИ”.


Почали “миротворці хазяйнувати”. Прилетіли здоровені гелікоптери для охорони, коли інші привозили всю техніку, продукти, то два гелікоптери облітали по декілька раз село, дуже низько, було страшно.
Потім в нашіх городах налаштували техніку і почали обстріл. Це казали: “Торнадо”.
Боже, яке це страхіття, нікуди подітися, холодно, топити нічим, люди теж приносили дров, а вікна завішені тряпками, страшно і в хатині, і на дворі!


Бідні покинуті коти, всі збіглися до мене, на плиті сиділи поряд. Я з ними ділила свою жалюгідну їжу.
Потім почали літати літаки, зрозуміти нічого не було змоги, все змішалося, небо, земля, гуркіт торнадо.
Бомбили: БОРОДЯНКУ, ГОСТОМЕЛЬ, БУЧУ, прямо від нас, але нас, не трогали, бо ми були -заручники.

Був уже березень місяць, я ішла в хату, а раптом винирнув чорний гелікоптер і завис над моєю головою. З переляку я немов заніміла, стою, вирячила очі на те страхіття, а вони дивляться на мене. Це було з 4 на 5 березня, мій день народження. Я ж була без білої тряпки на руці.
Дивилися, дивилися, потім…раптом їхній гелікоптер, ніби засяяв вогниками і як бабахне по мені, а мене навіть не знаю що за сила кидонула у веранду. Дуже забилась, в плечі щось хруснуло, на спину впали доски…А лежав планшет, майже розрядився, та стачило сил і йому і мені, хоч на відстані, але як доказ російських “побратимів” зняти їх “миротворчу”дію! Полізла рачки, бо все боліло, зразу і фотографувала, а вони почали обстріл села. Розбили і мені пів хати, в вікнах вилетіло скло, розсипався сарай, попадали балки. Все розбили і я дуже рада, що маю докази російської миротворчої місії. Я не мала сили ще більше, ще страшніше фотографувати, але маю, що маю.

Коли вже втікали, грабували все, і втікали на Білорусію, яка недалеко від нас. Наставили розтяжок, навіть мирні люди загинули, шкода.

Я не в силах все описати, все розповісти, бо коли все скінчилося, мене з іншими вивезли і я прийшла до тями в Германії, жила, вижила, повернулася, але я дякую всім дорогим ЛЮДЯМ (так,пишу це з великих літер), які мені допомогали. Я за них молюся і люблю їх попри все!


СЛАВА НАШІЙ УКРАЇНІ, УКРАЇНСЬКИМ ЗАХИСНИКАМ,
СЛАВЕТНОМУ НАРОДУ УКРАЇНИ ВСІМ НЕБАЙДУЖИМ
НАШИМ ДІЙСНИМ-ДРУЗЯМ, ДЯКУЮ!!!!!

Підтримати проект War Stories на Patreon

1 коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.