Тримаю тебе [урну з твоїм прахом] на руках. Чорний катафалк плавно, зі швидкістю 40-45 км рухається в сторону Лісового кладовища.
Повільно-повільно – щоб дати тобі насолодитися видами розкішного, але вже холодного Києва востаннє. Спереду – машина із охороною. Ззаді нас супроводжують твої близькі. Водій починає розмову, яку я не збираюсь підтримувати. Обривками чую про хлопчиків-Героїв, про його друга, який побоявся піти на війну і що не всі росіяни винні. Остання фраза мене почала тригерити і я попросила його стулити пельку. Культурно попросила, звичайно. Всю іншу дорогу ми їхали в гробовій тишині. Як іронічно.
Ти обіцяв носити мене на руках, але несла тебе я.
Ти обіцяв дарувати мені квіти, але вийшло, що я тепер я тобі приноситиму.
Ти обіцяв постійно приходити до мене, але вийшло що я до тебе приходитиму.
Кладовище. До дідька холодно. Добре, що я в довгому чорному теплому платті – я викинула весь гардероб. Щось пахло моргом, щось – твоїми похоронами, але більшість – занадто яскраве, аж нудить. Залишила кілька твоїх улюблених сукенок.
Хтось постійно підходить, щось говорить. Я не розумію хто то і як їх слова складаються у речення. Хочеться пити. І вити від болю. Натомість беру себе в руки і веду людей до Стіни Слави. Там вже чекає почесна варта та військовий капелан.
Беру тебе з рук ГУРівця. Акуратно дістаю з мішечка твою урну. Кладу на стіл.
Вперше в житті я слухала молитву. Вперше в житті мені відгукувався текст молитви. Можливо, тому що її читав капелан, а вона була адаптована до реалій – коли наших коханих вбивають на цій паскудній війні? Свічка гасне від вітру. Знак? Чи здалося?
Церемонія закінчується. Тебе кладуть у першу секцію Стіни Слави. Ти ж десантник – завжди перший.
Я оговталась і підбігаю до чоловіка, який вже хотів закрити тебе мармуровою плитою. Прошу, щоб зачекав хвилинку. Знімаю каблучку з маленьким сердечком і кладу поруч з тобою.
Прощай.
За цих 40 днів я постарішала на 40 років.
