– Нога – всьо? – Питає мене весь посічений уламками, з вщент розторщеню ногою чоловік. – Як думаєте, дзвонити жінці чи вже не варто?
– Нічого, нічого. Трохи боляче, але я потерплю.
– Але як добре, що ви така красива.
Вже в операційній просить мене нахилитися і довірливо шепоче: -Отой сивий – схожий на мясника.
Лікар то добре чує і сміється:
-Та я не хірург, я – анестезіолог, найдобріша людина у світі!
– Ти сам собі турнікет наклав? Ти – молодець!
– Я спочатку наклав побратиму, йому руку відірвало.
– Його теж витягнули?
– Ні, ми самі виповзали. Він там залишився. І ще один. В нього дірка була в коліні, але він зняв турнікет, бо він йому болів.
– Тільки не вимикайте світло, будь ласка. Я став боятись темноти.
-Як ми будемо їм в очі дивитись? Ми живі, а їхні чоловіки ні. В М***** двоє дітей залишилось. – Контужені бійці з місцевої тероборони ледь не плачуть.
– Хлопці, ви в тому не винні.
– Але як ми їм в очі будемо дивитися?
– Там ніхто не плаче, – розказує сивий зв’язківець за своїх зовсім молодих побратимів.- Але вночі, коли повертаємось з завдання, чую як вони уві сні всхлипують.
– Хай плачуть. Це добре, не треба все в собі тримати.
– Я знаю. Я б їм алкоголю стакан налив, що краще спали. Але нема.
-Я все правильно зробив? – питає мене чоловік, що сидить поруч поки я роблю вторинний огляд бйця з множинними уламковими пораненням ніг та сідниці. У пораненого дійсно перебинтовані поранення однієї ноги і затампонована глибока рана сідниці.
– Та взагалі, -кажу, – круто. Ви медик?
– Його самого контузило, – каже інший поранений,- завалило цеглою під час обстрілу. Він кілька раз свідомість втрачав, але нам допомогу надавав.
Країна Героїв і моральних уродів. Я, просто, дякую Ілон Маск, тут теж новини читаю. І прекрасно усвідомлюю, що те, що ми бачимо – лише верхівка айсбергу мєрзості яку творять моральні уроди, ховаючись за спинами цих людей.
Тільки Героїв з кожним днем стає все менше і менше.
Як ми будемо жити далі?
