Автор – Валентин В. БУГРИМ, академік, доктор філософії, історик російсько-української війни, публіцист і письменник, вірянин, генерал-хорунжий Українського козацтва
У розмові з військовим капеланом, отцем Валерієм, настоятелем козацької Свято-Троїцької церкви в с. Пустовійтівка на Роменщині Сумської області, розкривається незвична історія патріота від початку російсько-української війни – й до сьогодення. Майже 800 днів отець Валерій був на різних фронтах боротьби з ворогом і окупантом у російсько-українській війні.
25 ж о в т н я. Дзвоню отцю Валерію:
– З Днем – Українського капелана вас!
– О, точно, сьогодні наше свято. Дякую.
Кажу далі, що чудова нагода зустрітися і розказати про капеланство, може, напишу щось!?
– Коли?
– Та сьогодні ж такий день, – продовжую.
– А де ви зараз?
– Приїхав у райцентр.
– Добре. І я тут.
Домовилися зустрітися у відомому міському кафе «Харчевня». Замовили м’ясо з сиром і грибами (по-французьки) та узвар, які завжди готують вельми смачно. Могли б і по чарці підняти, але ж обидва «за кермом».
– Як правильно до Вас звертатися?
– У Білому священстві я протоієрей. Звертаються: отець. Звісно, що – священник, капелан, військовий священник.
– Отче, Валерію. Починаю Вас розпитувати, починаємо діалог, – кажу. – То як ви стали капеланом?
– Скажу відверто, не дуже й збирався, адже прихід був, а нині – великий, церква відповідальна, тільки-но тоді прийняв її, роботи багато. Але взнаю, дехто з попередників були в капеланах, інші мої колеги теж їздили тоді раніше на Донбас. То й надумався. Дещо пізніше розпитав у них. Виявляється, що не так-то й просто стати військовим капеланом. Хоча 30 листопада 2021 р. Верховна Рада ухвалила Закон «Про Службу військового капеланства». А до цього, ясна річ, був законопроєкт. Звісно, я вивчав обидва документи. Закон нині із собою ношу (дістає його). Так от, цим Законом встановлюється, що Служба військового капеланства – це окрема структура у складі Збройних сил України, Національної гвардії та Державної прикордонної служби, інших наших військових формувань. Має своє управління – Службу військового капеланства, військових капеланів і утворена з метою організації заходів для задоволення духовно-релігійних потреб військовослужбовців, працівників та членів їхніх сімей у мирний і воєнний час. Служби військового капеланства підпорядковуються безпосередньо головнокомандувачу ЗСУ і командувачам тих військ, що я уже називав. Але це було все потім. Коли я починав, то законодавства не було.
– Тобто, капеланство тепер уже взаконено. А хто ж може бути військовим капеланом? – продовжую розпитувати отця Валерія.
– За Законом нині військовим капеланом може бути громадянин України, який є священнослужителем зареєстрованої в Україні релігійної організації та отримав від керівного управління мандат на право здійснення військової капеланської діяльності. А коли я починав, то ситуація зовсім інша була. Потреба у капеланах, звісно, давно була, адже в зарубіжних арміях є капелани. Необхідність у нас, на мою думку, виникла після розмови тодішнього Прем’єра-міністра Арсенія Яценюка з патріархом Філаретом і ми почали називатися капеланами. Ну, і освіту священника треба мати, що в мене було: Волинська духовна семінарія. Починав з Сумської ТРО, шпиталів, а тоді попросився на війну. Направили до піхотинців.
– І що ж вам доводилося робити конкретно? Розумію, що це – найскладніше і найголовніше в службі капелана у військовій частині.
– Так. До поїздки в батальйон я готувався. Коли основателя нашої церкви Петра Івановича Калнишевського прирівняли до лику святих, Роменським земляцтвоми була випущенка його іконка, розміром А 5. Узяв їх якнайбільше, освячених натільних хрестиків, ясна річ, молитви на листівках:
«Отче наш, хто єси на небесах!
Нехай святиться Ім’я Твоє.
Нехай прийде царство Твоє,
Нехай буде воля Твоя
як на небі, так і на землі.
Хліб наш насущний дай нам сьогодні.
І прости нам провини наші,
як і ми прощаємо винуватцям нашим.
І не введи нас в спокуту,
але визволи нас від лукавого.
Амінь».
Ну, і брав свої необхідні церковні речі для Божої служби. Зробив із намета похідну церкву: обтесаний із осики (щоб легше було) стовпчик (до речі, складаний) ставився посередині, на розкладному трюмо розвішувався іконостас, розміщалися підсвічники. Підремонтував свій «Уазик». І – поїхав до піхотинців…
– А як регламентується перебування військового капелана у батальйоні?
– Дійсно, перебування військового капелана у батальйоні має свої правила.
– І які ж ці правила чи умови?
– Виявляється, що капелану не можна брати в руки зброю і навіть носити її, йти на бій, у пекло, що наражає його на небезепеку, бо військові зобов’язані його навіть захищати. Тому мені доводилося працювати з побратимами, які прибули з бою, на перепочинок, обслуговування своїх бойових машин.
Що добре помітно, в українських військовиків є тяга до Бога, до молитви. Уранці, перед сніданком за найпершох обставин я прагнув їм читати «Отче наш! Іже єси на небесах і т.д…» Що важливо, у мене була похідна церква, капличка, де я працював із особовим складом. До капеланської роботи входить проповідь на 5 хвилин на біблійну тематику. Тому разом з військовими молимося і закликаємо Ісуса Христа стати нашим Господом і Спасителем. А наприкінці обов’язково молимося за родини, за Україну, за нашу Перемогу.
Продовжую розпитувати.
– Скажіть, отче, а що було на війні найскладнішим у вашому капеланстві?
– Тяжким для мене було спілкуватися з пораненими, а ще найважче – це говорити з родинами загиблих. Вони плакали і, утішаючи їх, я теж плакав разом із ними.
– Я тут пригадав свій вірш «Сльоза» і прочитав йому:
У мирні дні – солона,
уся щока холоне,
але – то щастя сльози,
адже нема погрози.
Війни сльоза – гаряча,
доросла і дитяча.
Вогнем палають щоки,
переживань потоки,
коли Людина плаче,
нескорено й терпляче!…
– Так, – сказав капелан Валерій, – нескорені, нездоланні і терплячі та героїчні наші захисники! Завжди – сильні Духом!
– А що можете ще пригадати з вашого капеланства?
– Був такий випадок, що прийшов у мою похідну капличку танкіст і каже: “Я ніколи в житті не сповідувався, то можна мені тепер”. “Ясна річ, що можна,” – відповідаю йому. Я сповідував його. Або приходить уже немолодий танкіст і каже: “Оце прожив 50 років, а й досі – нехрещений.” – Говорю йому, що похреститися ніколи не пізно. Охрестив його, окропив святою водою і зовісив хрестика. А тоді на додаток. До мене в церкву якось прийшла нехрещена бабуся, 74 роки. Похристив. А то 50-т кажете.
Мені, як військовому капелану, інколи телефонують також члени родин, щоб дізнатися про долю військовослужбовця (бо воїни не завжди можуть умикати телефон), або з проханням сприяти вивезти тіла чи допомогти звільнити з полону. «Блаженні миротворці, бо синами Божими звуться. Блаженні за правду, бо ваше царство небесне – так написано у «Служебнику».
Уже давно ми з’їли неохоче свої обіди, не той апетит був. Замовили ще й каву «Американо», щоб хоч трохи збадьоритися.
– Звісно, – продовжував отець Валерій, – що доводилося розмовляти з пораненими, які час від часу виливають душу, розказують про те, що не встигли зробити, про: свої сім’ї, дружин, дітей, щ о мріють.
Є і сумні обов’язки. Завтра усі роменські капелани проводжатимуть в останню путь нашого земляка, вчителя-історика, патріота, хто віддав своє життя за незалежність України, а, отже, мій обов’язок провести його в останню путь, віддати останню шану, втішити рідних та близьких, побратимів.
Доводилося мені також відвідувати шпиталі. Я ж медкурси закінчував, колись служив у медчастині, працювати з волонтерами, шукати і привозити найнеобхідніші ліки. Що було важко, так це евакуювати тіла загиблих із поля бою (інколи не просто тіла, а лише, на превеликий жаль, те, що від них залишилося). Це – дуже важко. Та найтяжче за все – бачити згорьовані сім’ї, дивитися в очі матерям, жінкам і дітям. Намагатися знайти слова співчуття і втіхи та підтримки. Але були й вельми приємні моменти, правда, у шпиталі. Пара військових, обоє снайпери, вирішили вже при одужуванні одружитися. Майор їх розписував, був як ЗАГС, а я провів вінчання і церковне благословіння шлюбу!
– А чи було вам самому страшно?
– Так, було, але не постійно. Страшно було, коли і місце дислокації, і якщо батальйон знаходились під ворожим обстрілом. Особливо, коли був у танкістів «Холодного Яру». Я завжди кажу молоді, що треба бути обачним і безпечним. А молодість є молодість. Бахнуло, він висовує голову подивитися: Як там.
Кажу: У землю вгризайся, а не підставляй голову під кулі. Бачиш: Я ж пригнувся. Або: Ідемо, збоку стежки розтяжка. – Кажу, зніми.- Та хай потім, вона вже й поржавіла. Узагалі я вам скажу: Хто на передовій – у них немає с траху вже через два місяці. Наші воїни – героїчні і безстрашні! Це, дійсно, правда, бо сам бачив і переконався.
– А що ще пригадується?
– Почася обстріл. Убігає в окоп командир батальйону. “Батюшка, моліться!” Почали вдвох молитися. Слава Богу, все обійшлося, без людських жертв, але техніки трохи постраждало.
Як звільнили село в Луганській області, дивлюся стоїть церква, пуста. Знайшли старосту, ним виявилася така миловидна і бойка жіночка. Відкрила. Кілька днів проводив там службу. Вже стало приходити 19-20 вірян. Тоді запросили нашого священника сюди на постійну роботу. У перші роки війни з наших місць священників було мало, добре, що вони приїздили із Заходу України.
Ще таке: Одного разу капітан із СБУ каже, що за вами уже полюють на тому боці, варто переїхати в іншу війському частину…
Хоча вже й сутеніло, о. Валерій запропонував усе ж таки з’їздити до Свято-Троїцької церкви. Та й вам там через міст над Сулою, до Сененкового, Гаїв і до свого рідного Хмелова можна буде швиджше доїхати. І ми поїхали. Коли прибули, підійшли до церкви і я побачив збоку молоденькі дубки і туї з табличками.
– На Покрову, наш великий день, – коментує о. Валерій, – разом із родинами полеглих захисників, козаками, які теж воювали, односельцями і містянами, гуртом висадили Алею СЛАВИ полеглих захисників Роменщини. З одного боку – таблички 50х50 см (із прізвищем, іменем, по-батькові, рік народження, де народився, де загинув), з другого – туї; посередині з плиток доріжка, щоб люди могли нормально підійти, віддати шану мужнім землякам.
ВІЧНА СЛАВА і ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ЗАХИСНИКАМ УКРАЇНИ!
Прийшли до машин і насамкінець я прочитав вірш, присвячений «Українським військовим капеланам»!
Капелани в війську служать, Капелани держать Дух,
З усіма вони тут дружать, щоб ніколи він не вщух!
І несуть солдатську ношу Звісно, молються постійно
справно, як і службу Божу. На війні і у дні мирні.
Ваше Слово є натхненне, Капелани, капелани –
не вогнене, а – боренне! Ви у війську магелани,
Ваше Слово – Боже й мирне, Ви – від Бога є гінці,
для вірян – орієнтирне! Як – народні посланці…
Вірш вручив з підписом військовому капелану, отцю Валерію. Попрощалися.
*****
Подзвонив о. Валерію 28 листопада 2022 року, щоби дещо уточнити.
– Я у лікарні,- каже. Отак? Ніщо не проходить безслідно. Але інфаркт, інсульт, та й ще дещо, слава Богу, і лікарям подяка – подолано. Завтра уже й виписують.
– Чи можете говорити? – Так, можу…
Спілкувалися години зо дві. Проговорили, фактично, все те, що написано. Мені неоднозначно стало зрозумілим: головне завдання військового капелана на війні – бути завжди поруч бійців, відгукуватися на їхні духовні потреби, допомагати словом Божим вистояти і перемогти. Бути їм побратимом, другом, розрадником. І дуже важливо – це відганяти від них страх, зневіру, депресивні настрої. Тримати і себе, і бійців у позитивному тонусі. Бути оптимістом, як би нелегко це було на передовій фронту. І нехай часом навіть крізь сльози, але вміти усміхатися, жартувати. Веселе слівце завжди знімає напругу. Капелан водночас і паралельно є волонтером (про що вже частково йшлося вище), адже ніколи з пустими руками не їде у батальйон.
На військового капелана рівняються сотні бійців, тому він не має жодного морального права дозволити собі навіть трохи під-занепадати Духом. Адже він посланець Бога, носій Святого Духу, воїн Світла і Добра. Саме на капеланах значно тримається бойовий Дух наших захисників і захисниць Матінки-України!…
29 листопада 2022 року. Київ-Ромни-Пустовійтівка-Хмелів.
