Мене звати Олена, я народилася в місті Североморськ (РФ) у сім’ї українців. Мій тато на той час був військовим і працював там. В мої 2 роки ми повернулися додому в Харків, а тато звільнився з військової служби. Я жила у власній квартирі на 9 поверсі 12-поверхівки в місті Харкові, на Салтівці.
Я працювала, взяла кредит на ремонт житла і мені було все в кайф. До цього ще в 2015-2017 році пролікувалась від нейробластоми (дитячого раку) мою єдину дочку. Вона захворіла в 9 місяців, а зараз їй 8 років і вона в ремісії.
Я не чекала війни взагалі, хтось чув щось та чекав що щось станеться, а я навіть не думала про це. В 2014 році з початком війни з РФ я була вагітна і був момент, що Харків хотіли зробити ХНР, ми дуже усі боялися.
24 лютого зранку о 05:30 ми прокинулися від того що мені постійно дзвонила моя дворідна сестра, що жила поряд мене на сусідній вулиці (вона переїхала з Луганської області ще в 2009 році). Вона мені написала: “Ален, очень стреляют, началась война”. Але мені в квартирі нічого не було чутно, а сестра жила ближче до Північної Салтівки. Я почала читати новини, дзвонити знайомим, і вони підтвердили, що коїться щось страшне.
Ми відразу вискочили на вулицю і побігли в банкомати знімати гроші та набирати воду. Людей була тьма тьмуща – усі перелякані, деякі з валізами і котами бігли на транспорт. В цілому я із хворою донькою були на 9 поверсі протягом 10 довгих днів.
Ще до війни за 2 тижні доня захворіла ОРЗ, яке протягом війни переросло в дуже складну пневмонію. 2 рази ми сиділи в підвалі нашого дому, всі ці дні температура доні доходила до 40.
В передостанній день перед нашим від’їздом доня була в підвалі сама з температурою, а я побігла додому за речами. Коли я була на вулиці, рази 2 над моєю головою дуже низько пролітали російські вертольоти. Я думала, що там мене і не стане на місці, але Бог вберіг та вони полетіли далі на Бєлгород.
Мені постійно йшли картинки, як ми мертві лежимо в квартирі (антибіотиків для лікування доні не було, її температура під 40 не спадала навіть з жарознижуючими), тому я не витримала і вирішила виїжджати зранку 4-го березня. На той час як волонтер я перекладала дитячі книжки по дитячому раку з англійської на українську та російську дуже відомої Австралійської Організації I draw Childhood Cancer.
Перед від’їздом я все встигла переслати зі свого комп’ютера її засновнику, хоча дуже боялася сидіти біля вікна, де стояв мій компʼютер. Ми виїхали удвох із донькою 4 березня зранку до Львова трьома електричками, бо прямого поїзда не було. Була товкучка, дуже багато людей, які сиділи на підлозі, закінчилася вода та ми усі економили воду та ділилися ковтками.
Коли я вже їхала в електричці, мені подзвонила двоюрідна сестра (що жила поруч мене). Вона з жахом сказала що усе в вогні, дим і нічого не видно. Потім зв’язок пропав. Я почала усім дзвонити, щоб їх знайти. Через пару годин двоюрідна сестра написала що вона із 19-річним сином сховалися у підвалі. В той же час, як все сталося з моєю двоюрідною сестрою, мій тато із своєю жінкою таки вирішили швидко відправляти зі мною свою 19-річну доньку, мою рідну сестру по татові.
Вона теж виїхала до Львова із знайомими в той же день, і ми з нею потім зустрілися після того, як ми вийшли з лікарні. Нас чекали в лікарні в Західноукраїнському спеціалізованому медичному Центрі – нам допомогли знайомі та друзі ще з часу лікування моєї доні від раку, “Запорука”. Там доня лікувалася від серйозної пневмонії 13 днів, жили ми там просто чудово. Тому дякую окремо нашій лікарці.
По двоюрідній сестрі: наступного дня після нашого від’їзду, відсидівши в підвалі, 5-го березня сестра із сином намагалася виїхати в Дніпро. Її мала зібрати автівка з вулиці Бучма, що на Північній Салтівці, але вони попали під тотальний обстріл. Її було поранено у голень, двосторонній перелом, а сина в руку.
Автівка кинула мою сестру із моїм племінником прямо на вулиці і швидко поїхали, спасали свою дитину, яку також було поранено. Декілька автівок поряд не хотіли їх забирати, одна приїхала, а потім поїхала геть. Сестра зтікала кров’ю. Її відтягли в інше місце, і через декілька десятків хвилин в те місце де вона лежала, попав снаряд.
У підсумку її таки забрала інша автівка – чоловік пожалкував її, хоча вся його сім’я була проти і плакали, вони дуже боялися залишатися там. Сестра спочатку лікувалася в Харкові в травматології, потім лікарню почали обстрілювати, і вона переїхала в Кременчук, звідти в Польщу і з Польщі через декілька місяців в Англію. Зараз вона в Англії, на колясці, з нею син. Їй дають антибіотики, реабілітацію якусь і кажуть, щоб скрізь біль намагалася ходити. Інакше не знають як її лікувати, далі тільки ампутація.
Щодо мене і моєї сім’ї. Зі Львова ми переїхали зеленим коридором автівкою через “Запоруку” і Західноукраїнський Спеціалізований Медичний Центр до Жешува, Польща. З Жешува ми поїхали до Перемишля до центру біженців. Нас всіх (я, доня, моя рідна сестра) відвезти автівкою Італійського Червоного Хреста. А з Центру на наступний день після приїзду нас усіх забрала волонтерська сицилійська автівка.
Зараз ми на Сицилії вже 8 місяців рівно. На Сицилії ми змінили вже 3 житла. Перше житло мені запропонувала моя знайома, але там нам було погано і через тиждень нашого приїзду до неї приїхала донеччанка подруга журналістка із своїм чоловіком – лібералом, вона давно вже жила та працювала в Москві. Моя знайома мене не попередила про це, а відношення потроху почало мінятися до нас. Тому ми швидко від неї з’їхали, проживши усього 3 тижні.
Зараз нам добре, повертатися додому страшно. Моя рідна сестра поступила тут в місцевий університет на 1 курс і навчається в українському на 3 курсі на тому ж факультеті. Український університет, звичайно, онлайн. Скучили по батькам, що залишилися.
Моя мама пенсіонерка живе поряд з моєю квартирою, доглядає її та постійно бігає шукає якусь волонтерку. Тато з його жінкою, мамою моєї 19-річної сестри, працюють весь час війни. Тато працює в комунальній службі майстром інженером у Водоканалі на 2-х ділянках.
Тато хоча і хворіє (діабет, була операція на простаті), тримається за роботу всіма силами і працює. Його жінка працює весь цей час в аптеці поряд з Сумським ринком, бігають весь цей час на роботу. Я обірвала зв’язки з усіма знайомими росіянами, бо з ними неможливо говорити і тошно. Чекаємо тільки Перемоги України, а РФ вслід за кораблем. Розмовляла раніше російською, писала непогано українською, а зараз намагаюся хоча би якось розмовляти.
