Вперше ми приїхали в Бахмут наприкінці літа. Вже тоді місто здригалось від звуків артилерієї, а на деяких вулицях можна було побачити сліди від авіаударів.
Однак, в центрі – працювали фонтани. А на сусідній вулиці можна було з‘їсти дуже смачно шаурму. Бахмут та його жителі до останнього не хотіли скорятись війні. Приймати її реалії.
Ситуація зараз набагато гірша. Наразі Бахмут – найгарячіша точка фронту. Певні райони – зруйновані вщент. Під завалими домів все ще знаходяться тіла: їх не можуть дістати через постійні обстріли.
При цьому багато людей все ще залишаються в місті та намагаються жити. Зранку працює стихійний ринок. ДСНС намагаються тушити пожежі. Працює шпиталь, який майже кожні півгодини приймаємо поранених.
Немає ні світла, ні води, ні тепла. А з певної високої точки біля міста можна побачити в режимі реального часу, як з боку ро*ійських позицій накривають артилерією місто. Просто житлові будинки та приватний сектор. В режимі реального часу – це не фігурально. Ми простояли на цій точці хвилин 15 (більше було небезпечно). За цей час бачили 3 прильоти.
Місто руйнують кожної хвилини кожного дня. Але люди не хочуть його покидати.
Місцева жінка на ринку розказує, що вона б поїхала, але вона продає ліки. До її аптеки приходять люди з усього міста. Вони благають її не їхати, адже де вони будуть брати медикаменти?
І так кожен, хто залишився. В когось лежачі родичі. В когось обов‘язки. А хтось просто боїться їхати, бо в місті пройшло все його життя.
І так, є ті, хто «чекає» і нічого та нікого не хоче слухати. Мова фактів там просто марна.
