24-го лютого зранку я була під Києвом у своїх батьків. Це поруч з Ворзелем, Гостомелем, Бучею та Ірпенем – буквально за 4 кілометри від Житомирської траси. Війну ми відчули, коли почали бомбити аеропорт – наді мною літали гелікоптери та ракети.
Я тоді пішла в магазин, щоб купити все необхідне, і чула, як над головою літає техніка, чула вибухи з гостомельського аеропорту. Тоді я була сама і дуже сильно переживала за своїх рідних – чи зможуть вони виїхати з Києва, бо туди вже проривались російські військові, а мої рідні ховались у бомбосховищі. Але через дві доби вони все ж таки змогли приїхати і одразу після цього підірвали міст у Стоянці. Тобто буквально вони заїхали на дачу і підірвали міст – вони встигли проскочити.
Наступний тиждень ми сиділи під постійними обстрілами – вдень та вночі, не припиняючи над нами літали винищувачі, ворожі гелікоптери та снаряди. До того ж, Житомирська траса також постійно була під обстрілами. Ми жили на лінії вогню без світла та води.
Я довго не могла вмовити своїх батьків виїжджати, хоча розуміла, що коло звужується і ми можемо звідти просто не виїхати. Ми чули, що наш сусід виїжджав по Житомирській трасі і його машину обстріляли – він залишився живий, але з машини зробили решето.
5-го березня ми вирішили, що 6-го зранку будемо виїжджати. Нам треба було проїхати по Житомирській трасі в сторону Львова, знаючи, що там вже стоять російські військові й розстрілюють машини. Ми не знали, прорвемось чи ні.
Ранок. Цей момент, коли ти сідаєш в машину і в тебе в голові відлік вже не на години, а на хвилини. І ти просто не знаєш, скільки тобі лишилось часу прожити. І в першу чергу ти думаєш зовсім не про себе, а про своїх рідних. Цей ранок 6-го березня я не забуду ніколи, бо ти виїжджаєш на трасу і не знаєш, що буде далі, але в тебе є одне бажання просто прорватись та вижити.
Нам пощастило. Ми тільки після всього дізнались, що багатьом в той день не пощастило так, як нам. Багато машин тоді розстріляли, але ми прорвались. Є ще один момент 6-го березня, за який я дуже вдячна Всесвіту. Ми підʼїжджали до вінницького аеропорту і його бомбили як раз, коли ми проїжджали поруч з ним. Я бачила як падають та розриваються снаряди.
Ми їхали по якійсь сільській дорозі й десь в 50-ти метрах від нас в полі падає снаряд. Нам дуже пощастило, бо він не розірвався. В такі моменти, коли ти знаходишся у цій ситуації, ти не можеш проаналізувати, бо мозок працює трохи по-іншому. Тоді єдиною думкою було, щоб твоє життя продовжувалось. Це в памʼяті залишиться назавжди. Ми багато чого бачили в дорозі – розбомблені машини, розбиті будинки, мости, багато спалених вщент автомобілей. Це дуже болючі емоції і вони зі мною залишаться назавжди. Нам реально просто пощастило. Не знаю, чим завдячувати, але так воно і є.
Їхали ми тоді 28 годин до Львова, а там нас прийняли мої друзі. У Львові ми прожили місяць, а потім ми з подругою вирішили їхати на Балі. Ось той стан, коли ти їдеш не, тому що ти хочеш подорожувати чи відпочити, а коли тобі батьки тобі говорять, що ти маєш покинути країну і невідомо, що буде далі.
Ти приїжджаєш в місце, де справжній рай, але в тебе зовсім інший стан. Ти не можеш розслабитись, насолоджуватись, ти не знаєш, що тобі робити далі. Для того, щоб вивести себе з цього стану депресії, коли ти повністю відірваний від всього, я запропонувала проводити івенти для українців, які приїхали на Балі. Це були не розважальні івенти, це були заходи про наші традиції, культуру, цінності.
Першим ми організували свято вишиванок. Ми підтримували один одного, бо у кожного різні історії. Далі було свято Купала, яке стало найбільшим святом, яке українці коли-небудь влаштовували на Балі. Там як раз ми підіймали тему української історії, традицій і цінностей. Частиною цих заходів була і благодійність, кошти з якої ми перерахували у фонди Маші Єфросініної та Сергія Притули.
Далі був День Незалежності, де зібралось понад 300 людей. Ми робили великого дідуха, як символу українського роду. Останнє свято, яке ми робили – це день козацтва, Покрову. В рамках цього свята ми влаштували благодійний аукціон і зібрали 100 000 гривень, які перерахували у фонд United 24.
Я вважаю, що зараз кожна людина має робити те, що вона може. Якусь маленьку часточку задля перемоги. У кожного свої інструменти. Не важливо, де ми зараз знаходимось, але кожен робить важливу річ і наближає нашу перемогу.
