– А де ви брали гуманітарку? – кличе мене літня жінка, намагаючись якомога швидше дістатись мене і вказуючи на великий пакет в моїй руці з продуктами харчування та засобами для гігієни.
– Це ми її роздаємо, – відповідаю я, але жінка, наче не почувши, інстинктивно залізає руками та очима в пакунок.
Знаходить там зубну пасту, дістає її, притискає до грудей і з очима наче в кота зі «Шреку» каже: «Дайте її мені, будь ласка!».
– Беріть весь пакет, тримайте!
Уявіть собі місце, де нікому не потрібні гроші. Бо за них нічого не купиш. Бо нема їх на що витратити.
Це місто Куп‘янськ. Місяць тому з нього вигнали російські війська. Тиждень тому з вулиць прибрали трупи ворогів.
Світла, води, газу досі немає. Як немає на вулицях і людей. Бо їм нема куди йти – ані аптек, ані магазинів, ані лікарень, ані шкіл, ані громадського транспорту – нічого немає. Тому на вулицях якщо щось і видає звуки – то це або автомобілі, на яких переміщуються наші військові, або «вильоти» чи «прильоти» – бойові дії під містом все ще йдуть.
Ми привезли сюди два буси гуманітарної допомоги. Весь час, поки я видавав людям пакунки, намагався якось їх розважати, жартувати, казати теплі слова, бажати здоров‘я, але марно – люди в пригніченому стані не можуть відповідати тим самим. Лише постійні питання: «А мило у вас є?», «А може маєте каву? Так давно її не пили», «Пошукайте будь ласка сірники, без них ніяк», «У вас є солодке? Дайте, будь ласка, діти дуже просять».
Тут в Києві, коли вимикають світло чи воду на півдня, декому здається, що це вже апокаліпсис. Але апокаліпсис на планеті земля сьогодні на деокупованих територіях Харківщини. Де світло не лагодять, бо між стовпів ще залишені росіянами розтяжки, де сигарети – на вагу золота, де в деякі райони просто не проїхати, а в деяких ще немає зовсім ніякого зв‘язку – потрапив туди і шукай тебе тільки вигуками.
Але як би там не було, Харківщина – це Україна. І слава за це ЗСУ 
