Цього ранку я прокинувся від вибухів. Ракети впали в декількох кварталах від мого дому. Я стояв на балконі, нехтуючи усіма правилами безпеки, і дивився на те, як палає моє місто. Вдихаючи запах гарі, я уявляв, що міг бути там. Правда міг.
Кожного ранку я виходив в парк, вітався з баристою і він у відповідь мовчки наливав мені каву. Одну і ту саму каву. В один і той самий час.
Сьогодні ракети влучили по цій кав’ярні. Вони влучили в мій ілюзорний острів нормальності, який я дивним чином створив собі сам. Я вірив, що у цей ранковий час, світ припиняє нестись на божевільній швидкості та зупиняється на хвилину, немов даючи перевести мені подих.
Сьогодні його не стало. Як і не стало дитячого майданчику поруч, який гидкі росіяни знову бравадно видаватимуть за «важливий стратегічний об’єкт».
Але не дивлячись на ракети та вибухи, не дивлячись на всі пошкодження, ми все ще стоїмо. Скидаємо гроші волонтерам, прямуємо на роботу, співаємо гімни в укриттях і відчайдушно підтримаємо один одного. Бо в нас вже немає страху. Є тільки лють.
Ми змінилися за ці вісім місяців. Вісім довгих місяців дев’ятирічної війни, яка триває століттями. Ми знаємо, що попереду довгий шлях і ми неодмінно дійдемо до нашої перемоги.
І знаєте, зовсім неважливо буде в нас ранкова кава чи ні.
