У цьому матеріалі ми публікуємо історію волонтера Євгенія Целика, який пішки пройшов більше 500 кілометрів від Києва до Запоріжжя, щоб зібрати мільйон гривень на допомогу ЗСУ.
Війну я зустрів у Києві. Зранку 24-го лютого мій будильник плавно перейшов у дзвінок. Я хотів ще доспати, але мені подзвонила сестра та сказала, що почалась війна.
Взагалі я планував виходити на зміну у кафе «Дилетант» аж до того часу, поки управляючий не сказав, що оголошено військовий стан та на роботу сьогодні ніхто не вийде. Тоді я зібрав цвяхи, чайний посуд та із впевненістю, що я ще повернусь додому, поїхав на Золоті Ворота до своєї сестри. Тоді я був в шоці, мозок відмовлявся сприймати, що почалась війна.
На другий день я відправив потягом сестру з Києва, а сам вирішив залишатися. Тоді я відчув певну свободу, бо не мав більше за кого переживати із рідних. Я з’їздив додому, зібрав свої речі, переночував у подруги, а на ранок третього дня почав волонтерити із Сашком (керуючим «Дублеру») та командою, яка залишилась.
Так я став частиною Києва Волонтерського, з яким провів класні 3-4 місяці. Спочатку ми працювали взагалі без вихідних, потім просили день на відпочинок. Я в основному працював фізічно – на складах. Носив гуманітарку та подібне. У той час я застав переїзд КВ в інший заклад і ще десь місяць працював там. А вже потім пішов звідти у «Дублер». Відпрацював там десь тиждень і пішов у похід (сміється).
Тоді я надихнувся чуваком, який проїхався прифронтовими зонами – 1500 кілометрів за 8 діб на вельчику. Це мене дійсно надихнуло та дало правильний вектор думки. Я подумав, як я можу максимально ефективно допомогти і які у мене є ресурси. Бо у мене не було якоїсь медійності чи грошей, але в мене була фізуха і молодість. Тому я вирішив так це організувати.
Я ніколи не ходив у піші походи із 15-ти кілограмовим рюкзаком на спині. Напевно, тому для мене цей похід став найбільшою ініціацією із війною. Для когось це була армія, а для мене похід. Особливо на початку, коли хотів здатися. Але для мене це було випробовування, у якому я для себе вирішив, що не можу дати задню. Треба дійти.
За рахунок цього в мене змінилось і мислення, бо я почав думати задачами і процесами, а не про відступ. В дорозі я бачив різних класних хостів, про яких розповім трохи згодом у подкасті зі мною. В цілому, мене завжди запрошували до себе дуже класні люди з різних соціальних прошарків.
Я спеціально обрав шлях вздовж Дніпра, бо мені здавалось, що це буде краще по погоді і по краєвидам. І я не помилився. Краєвиди були неймовірні і я побачив Україну такою, як вона є. Починаючи від полів і закінчуючи людьми, я був в захваті від усього постійно. Це прям кайф! Через це я знову полюбив свою країну і трішки по-іншому став до неї ставитись.
Наприклад, відпочиваючи день у Дніпрі. Бо минулої осені мені здалось, що це сіре, нудне і некрасиве місто. Але коли я проходив це місто у поході, то подивися на нього зовсім з іншої точки зору. Можливо більш позитивно.
Причому, усвідомлюючи проблеми міст, людей, сіл, бачачи якісь тенденції, я все одно якось позитивніше став дивитися на країну, у якій живу.
Всю мою дорогу мене дуже сильно підтримувала моя київська банда. Я не очікував, що мене настільки сильно буде підтримувати моє оточення – люди, з якими я працював два роки в Києві, з якими я проволонтерив 4 місяці. Саме за рахунок шуму, який зробило моє оточення, ця історія набула розголосу у медіа і розрослась дуже сильно. За що я дуже вдячний цим людям. Я досі відчуваю їх підтримку, ніби я підтвердив якесь їх очікування. Наші стосунки вийшли на трошки новий рівень.
В результаті я зміг зібрати мільйон. До речі, коли я дійшов до цієї цифри, в мене не було цього вау-відчуття, тому що я збирав ці кошти дуже поступово, фізично виснажувався і віддавав багато сил на те, щоб зібрати цю суму. Можливо саме через поступовість в мене не було цього вау-ефекту і усвідомлення того, що я зробив. Воно наздоганяє мене потрошку тільки зараз.
Після походу я отримав респект від певного кола київського суспільства, з яким я взаємодію, спілкуюсь, працюю, дружу. Напевно, це основний бонус для мене, а основний бонус для моїх кентів на фронті в тому, що я зібрав мільйон на їх потреби. Так я допоміг та вніс свій вклад.
Після походу я вирішив продовжити подорожувати Україною. Спочатку я провів десь 2-3 тижні у Києві, а потім поїхав на тиждень у Харків. Пожив там, відчув атмосферу, людей, класні місця, почув обстріли. Поїздив із місцевими волонтерами по області та робив різні цікаві штуки.
Я планую продовжувати у цьому ж дусі – спочатку поїздити обласними центрами, а потім вже маленькими селищами чи містечками, де можливо є якісь історичні споруди або просто дуже гарно. Хочеться подорожувати Україною та показувати її людям. Напевно такі мої найближчі плани.
Плюс хочеться запустити свою справу. Коли я повернувся до Києва, я пішов з роботи. Зараз я займаюсь тим, що проводжу чаювання та ставлю людей на цвяхи. По факту, так я відволікаю інших від буденності та намагаюсь зробити так, щоб вони відпочили хоча б кілька годин. Ось такі основні мої заняття після 24-го лютого, окрім волонтерки.
Я ще більше полюбив природу. Я і раніше дуже її любив і, напевно, без ботсаду та Труханового я би не вивіз жити в Києві. Я навіть задумуюсь над тим, щоб зробити якусь класну базу відпочинку для киян та моїх друзів військових.
Взагалі враження від війни дуже різні. Я за цей час змінився, подорослішав, багато чого усвідомив та визнав свої помилки. Я помітив, у яких сферах масово попадав під російську пропаганду та зрікся цього. Було багато сумного – було страшно. Але в цілому мені в якомусь сенсі пощастило зустріти і провести початок вторгнення з дуже класними людьми. Мені це допомогло впоратися з усім, що сталось зі мною за цей короткий, але дуже насичений проміжок часу.
