Після початку повномасштабного вторгнення багато київських закладів об’єдналися у проект «Київ Волонтерський», щоб допомогти українцям боронити свою свободу.
Ця історія Варвари Лущик з кав’ярні «Липа» про те, якою війна є для київського закладу. Про волонтерство, проект «Київ Волонтерський» та відбудову українських сіл.
До повномасштабного вторгнення я працювала у кафе «Липа». 24-го лютого власники кав’ярні зробили з неї прихисток для тих, кому це потрібно. Грубо кажучи, тут зібрались ми та наші друзі – десь 35 людей. Оскільки сама кав’ярня знаходилась на цокольному поверсі, то це був наш бункер.
Десь на 4 чи 5 день війни організувався Київ Волонтерський і ми зрозуміли, що у нас теж є кухня, на якій ми можемо готувати. Частина людей, які були тут, займались тим, щоб розвозити продукти на кухні, які тоді волонтерили, а ще доставляли готові порції. А інша частина людей, власне, готувала ці порції. Напевно, з цього і почалось моє особисте волонтерство. Та і в цілому волонтерство навколо «Липи».
Так було десь перші 2 місяці. А після того, як звільнили Київщину та Чернігівщину, ми спочатку із Києвом Волонтерським розвозили гуманітарну допомогу, а далі вже робили це самостійно. Тоді було ще холодно і ми побачили розбиті вікна в домівках людей – тому вирішили розвозити ще й плівку, щоб хоча б тимчасово перекривати вибите скло. А потім почали возити трошки цементу, потім ще якісь будівельні матеріали. І понеслось.
У звільнених селах продукти були не так сильно потрібні, бо в людей були врожаї та городи. Тому ми зрозуміли, що можемо допомагати розбирати завали будинків, які зовсім згоріли, або щось відбудовувати. Ось так почалось наше «велике будівництво» у Чернігівській області.
Є село, яким ми почали займатись – це Количівка на Чернігівщині. Це село – найближче до Чернігова. Буквально 8 кілометрів і ти вже в центрі міста. Але коли розбили міст, для того, щоб дістатись до Чернігова, людям необхідно було робити величезний крюк майже в 150 кілометрів. Тому люди, які там жили, залишились зовсім відрізаними.
Ми познайомились із місцевими жителями і подружилися зі всіма бабусями. В мене тепер дуже багато подружок 50+ (сміється).
Один із власників «Липи» та «Каштану» – Кирило – знає, як все робити, в нього руки з правильного місця. Він особисто знайомиться із кожною людиною, дивиться на будинок і придумує, що можна зробити. Десь треба було відбудувати тільки одну кімнату, десь ставало зрозуміло, що треба зносити будинок і будувати щось нове аби перезимувати.
Якусь частину будинків ми відбудовували самостійно. На даний момент зробили вже близько 12 таких «коробок», в яких можна зимувати. Але більше ніж 80 хатам ми привозили будівельні матеріали. Ми знаходили місцевих людей, які готові збиратися разом, щоб відбудовувати село, і купували всі необхідні матеріали. Так люди перекривали собі дахи, або будували нові стіни.
Коли ми приїхали в Количівку, ми познайомились із вчителькою. І вона нам показувала школу, у якій вона працює. До війни це була і школа, і дитячий садочок, а під час вторгнення там ховались місцеві жителі. Під час облоги Чернігівщини в цю школу був прильот, але вона була не вщент знищена, а трохи понівечена. І в якийсь момент ми зрозуміли, що місцева рада не буде займатись цією школою. Тому ми дуже захотіли її відновити.
Спільними силами ми замінили понівечений каркас даху, заново поклали шифер, замінили всі вікна. Звісно, з допомогою різних фондів, бо самі ми б не впорались. Також ми провели багато внутрішніх робіт. Ми всі сподіваємося, що першого вересня діти зможуть піти до школи, а ми всі будемо на лінійці. До речі, докладніше про поїздки та відбудову Количівки можна подивитись у моєму Інстаграмі.
Якщо говорити про відчуття під час цих поїздок, то було страшно. В мене особисто ніколи не було прив’язки до дому, як до фізичного об’єкту. Але всі ці історії місцевих людей змушували задуматися. Наприклад, прадід будував будинок для своєї онучки, люди жили там поколіннями, а зараз це груда каміння. І коли розумієш, що історія у 150 років, згоріла буквально за 20 хвилин, стає важко. Під час перших поїздок ми всі плакали. Повертаєшся додому і повністю переоцінюєш усі цінності, які в тебе були до цього.
Зараз ми продовжуємо відбудовувати це село на Чернігівщині. Хочемо зробити максимум до того, як настануть холода. Бо, коли стане холодно, то і працювати вже важче і людям має бути де зимувати. Да і в цілому відчувається, що вже потрібна міні-відпустка. Так вийшло, що з 24-го лютого ми не могли не включитися. Але коли ти вмикаєшся у процес, то ти не знаєш, як надовго це.
