Війна стала тим днем, який змінив моє життя і життя багатьох українців.
Війна забрала почуття безпеки й спокою. Тепер я знаю як звучить вибух. Коли ракета вдаряється об землю, і таке відчуття, що кора Землі проломлюється до самого ядра. Щось неприродне, жорстоке, божевільне. Страх, як туман, важкий за консистенцією, наповнює все зсередини. Але зараз я ціную життя і безпеку набагато більше.
Війна забрала в мене почуття легкости та безтурботності. Зараз я не тільки знаю, а можу відчути чому прабабуся завжди говорила “Хай тільки не війна”. Ми не в змозі контролювати те, що відбувається. Але позбавитись ілюзій щодо контролю теж корисно.
Війна забрала вечори з чоловіком, з обіймами, розмовами про день і життя. Відчуття затишку. Зараз ми в різних країнах. Але ми запевнилися у своїх почуттях один до одного.
Війна забрала в мене улюблене ліжко. Звичний уклад життя. Ранкові та обідні прогулянки в лісі. Можливість обирати для прочитання книжки з полиці, коли торкаєшся обкладинки, відчуваєш запах сторінок. Але в мене є спогади про минуле життя, і вони мене зігрівають, а ще багато електронних книжок:)
Косметику, якою я користувалася щодня. Улюблений піджак, який і досі висить в шафі. Але зараз я відчуваю свободу бути собою, навіть якщо в однотонній футболці та ненафарбована.
Війна забрала бажання мріяти та можливість планувати майбутнє. Але я нарешті почала помічати життя тут і зараз, не вимагати від себе багато. Бути іноді сильною, а іноді й слабкою.
Війна забрала можливість зустрічатися з друзями в улюблених кафе. Зараз спілкування тільки онлайн. Але я так само ціную кожного і сумую.
Війна забрала можливість мандрувати у відпустці. Повертатись в улюблені міста, наприклад, в Одесу, Чернігів. Або їздити на машині з чоловіком зранку щосуботи та неділі, слухаючи музику, а потім гуляти по Києву. Мати спільні сніданки, робити фото, записувати сторіс і просто радіти.
Я не можу зараз працювати у своєму кабінеті, відкривати паперові книжки з вправами для студентів, дивитися блокноти по методиці. Не маю можливості обійняти чоловіка, коли захочеться. Або гладити кота. Я не маю можливості повністю обирати свої дії та своє життя зараз. Що робити мені зараз диктують зовнішні умови.
Але ніхто не відніме в мене внутрішнє почуття свободи, можливість обирати в що вірити та любов до України і її людей – країни, де я живу 12 років і яка стала для мене домом. 
P.S. Це фото було зроблене місяць тому на румунському кордоні. Я плакала, тому що прощатися з чоловіком важко, навіть якщо на тебе чекають батьки в Німеччині.
