Від редакції: Владислав Гераскевич – перший український скелетоніст, учасник Олімпійських ігор 2018 та 2022 років.
Історію почну з Олімпійських Ігор. Ще до початку ОІ було відомо про накопичення російських військ біля наших кордонів і вже в той момент ми вирішили, що якщо ситуація не покращиться, то будемо робити заклик до миру.
Під час Ігор ситуація стала ще гіршою і після одного з моїх заїздів ми зробили акцію миру “No war in Ukraine“, щоб показати всьому світу, що ми не хочемо війни. Я, як спортсмен, наша команда і всі українці – ми мирна держава. На жаль, це не допомогло і після Ігор розпочалася повномасштабна війна.
Ще на ОІ моя акція отримала великий відгук та резонанс у медіа, особливо закордонних. І в перші дні після вторгнення росії, використавши ці контакти, я намагався висвітлювати ситуацію та розказувати, що коїться в Україні. У той момент ще не було закордонних ЗМІ в Україні, ситуація була незрозуміла і в іноземних медіа було дуже мало інформації. Тоді я намагався висвітлювати війну та благати про допомогу Україні.
Паралельно із цим десь 27 лютого ми відправили перший лист до Міжнародного Олімпійського та Параолімпійського комітету щодо відсторонення росіян та білорусів від міжнародного спорту. Про це я починав говорити і з міжнародними ЗМІ.
Також мені дуже сильно допомогла моя колега по скелетону – Кєті Уландер- скелетоністка з Америки. Вона познайомила мене з платформою Global Athlete, за допомогою якої ми почали писати перші листи щодо бану російських та білоруських спортсменів.
До того ж ми збирали підписи спортсменів з усього світу та України. Ми розуміли, що спорт для росії і білорусі – дуже важливий інструмент для пропаганди. Тоді ми мали діяти дуже швидко, бо це був період між Олімпійськими та Параолімпійськими Іграми.
Ми діяли і домоглися того, що білоруські та російські спортсмени не взяли участі у Паралімпіаді. З цього і почалась хвиля відсторонення росії та білорусі зі світового спорту на всіх рівнях, тому ця робота була вкрай важливою.
Десь через два тижні медійна активність почала трохи падати і у вільний час від інтерв’ю ми почали займатися волонтерством. Для волонтерки ми використовували наші машини, які раніше в сезоні використовували для спорту. Так ми почали розвозити гуманітарку.
Звісно, весь цей час тримав контакт з усіма знайомими і друзями, які також почали волонтерити і допомагати своїми силами. Тоді ми вирішили, що треба обʼєднуватись та працювати однією командою. Так ми заснували свій фонд (https://herofund.in.ua/ua/) і з 24 березня працюємо командою та намагаємося допомагати.
За цей в нас було багато моторошних, але вкрай важливих поїздок. Ми були у Чернігові буквально за два дні після його деокупації і бачили величезну кількість жахів – результати вуличних боїв, авіаобстрілів.
В Чернігові весь цей час знаходився віце-президент федерації бобслею та скелетону Дмитро Ткаченко. З його допомогою в місті організувався волонтерський штаб і в дні окупації вони забезпечували велику кількість людей всім необхідним (4.5 тисячі людей), розвозивши допомогу навіть під обстрілами. Коли в місті перебили водопостачання, вони їздили і набирали великі чани води, розвозили її людям.
Неймовірно, але в дні окупації волонтери навіть знайшли спосіб човнами доставляти гуманітарку до Чернігова. Звичайно, ми їхали до нього, щоб допомогти волонтерському центру. Тоді ми проїхалися містом та побачили результати обстрілів. Також ми були на стадіоні імені Гагаріна, який вщент зруйнували.
Ще мене дуже сильно вразив Ірпінь. Деякі райони міста повністю зруйновані обстрілами, на дорозі залишені цивільні автомобілі, будинки просто зрівняні із землею і непридатні до життя чи навіть реконструкції.
Але більш за все в Ірпені мене вразили люди. Там був будинок, у який влучив танк і люди, в той момент, коли ми приїжджали, понад місяць жили на вулиці. В них не було ані газу, ані опалення, ані електроенергії, ані води. Ці люди знайшли десь криницю – самі готують на вогні. В той час ще було доволі холодно – вночі був мінус. І навіть при цьому, коли ми привозили продукти, обіди, хліб, вони не брали допомогу у повному обсязі. Просили віддати тим, хто більше потребує.
І в цих людей є надія на світле майбутнє України, вони вірять і кажуть, що все неодмінно буде добре. Це неймовірно мотивує. Складно уявити, через що пройшли ці люди, але вони не витрачають надію на щасливе майбутнє.
Також ми їздили до Миколаєва. Ми проїжджали дорогою, за 500 метрів від якої йшли обстріли. До того ж багато нашої допомоги зараз спрямовано на Схід.
Звісно, ми маємо фільтрувати запити і передавати всю необхідну допомогу. За попередніми підрахунками зараз ми вже передали допомоги десь на 600 000 гривень силами нашого фонду.
Я рад, що у мене і у фонду є змога робити свій внесок у перемогу України.
Зараз паралельно із волонтерською роботою ми продовжуємо блокувати участь білорусів та росіян вже у нашому виді спорту через міжнародну федерацію скелетону. Це роблять і інші спортсмени, намагаючись забанити агресора.
Я мовчу про те, скільки олімпійських правил порушили ці країни. Це неправильно, коли країна веде війну, коли в тому числі гинуть наші українські спортсмени, вона все одно має змогу виступати на міжнародній арені.
Є навіть сайт Янголи спорту, де можна побачити список спортсменів, які загинули під час війни. Дійсно моторошно та страшно дивитись, бо список дуже великий. Це професійні спортсмени, які віддали своє життя, захищаючи Україну.
Через це участь росії та білорусі у будь-яких міжнародних змаганнях недопустима. І ми зробимо все для того, щоб цього домогтись.
