Більше місяця нічого не писала про війну, про те, що бачила на власні очі та відчувала.Вчора фотографії з нашого села з’явились майже на всіх ресурсах, хоча до цього назва села у воєнних хроніках не згадувалась.
Я не буду постити фото розстріляних та закатованих селян, бо всі їх вже бачили.У мене немає фото з днів окупації, бо якось не подумала це фіксувати.Є тільки відео пересувань колони орків, бо могла тільки так допомагати ЗСУ знищувати цих тварей.
24 лютого ми вирішили, що поїдемо з Києва до батьків у Мотижин. Це ж село, трохи в стороні від траси, кому воно може бути цікавим. Як же ми помилялись…
27 лютого в село великою колоною зайшли рашисти, які одразу почали стріляти по хатах.Зникло електропостачання, а з ним вода, тепло і зв’язок.
Йшли дні, ми перестали розрізняти дати, дні тижня, були тільки ранок, день, вечір, ніч.Будинок охолонув, ми вдягали на себе все, що було з теплого одягу. В чому ходили вдень, в тому й спали і вночі.Ночували ми в підвалі. Бували такі дні, коли весь час там проводили через сильні обстріли.
До війни у батьків була невеличка перепелина ферма. На жаль, без світла та корму птахи не можуть довго жити. Довелося зарубити майже всіх перепілок та роздати сусідям, бо в деяких вже закінчувалась їжа. Батько залишив трохи перепілок, щоб були яйця.Генератор включали на 30 хвилин в день, щоб зарядити телефони та накачати воду. На більший час включати боялись, бо генератор дуже голосно тарахтів – орки могли почути і прийти. У батьків був балон газу, який нас рятував – можна було приготовити гарячу їжу і хоч трохи зігрітись.
Ніхто з мешканців села на вулиці не виходив, всі ховались у своїх будинках.По вулицях їздили тільки рашисти. Майже завжди, коли вони їхали, вони стріляли по домах.
Одного дня ми вирішили, що я спробую виїхати на своїй машині та вивезти доньку і невістку з племінницею. Батьки з братом залишались.Коли вже зібрали сумку з якимось речами та документами, дізнались, що орки розстріляли автівки з мешканцями села, які також намагались втекти з окупації.
Я не знаю, де у мене взялися сили на цю поїздку, я просто діяла як робот.
Найстрашніше – це було прощатися з рідними і не знати чи побачимось ще ми всі разом.
Ми написали на листах паперу «ДІТИ», порвали білі простирадла і прив’язали до палок, дочекались поки рашисти проїдуть мимо нас, відкрили вікна в автівці, щоб здалеку можна було почути рашистську техніку і поїхали…Тільки декілька тижнів по тому я почала усвідомлювати наскільки ця дорога була небезпечна і що ми народились в сорочці. Ми не зустріли живих орків, ми тільки бачили підбиту ворожу техніку і розстріляні цивільні автівки.
Село було в окупації більше місяця. Батьки живі-здорові і це чудо.
Багато чого вони нам не розповідали. Жахливі дні були десь за тиждень до звільнення, коли рашисти йшли по селу і стріляли по вікнах і дверях кожного будинку, кидали гранати в двори, знищували всі автівки, які стояли в дворах. Після влучення гранати у сусідський дім, там загорівся гараж. Батьки з сусідами дочекались поки орки підуть і почали тушити пожар водою з озерця. Встигли врятувати будинок.Орки закатували іншого сусіда, який ще напередодні пригощав батьків кавою та шоколадкою. Його знайшли вчора із зв’язаними руками та розстріляного.
Вчора також знайшли і старосту села з чоловіком та сином. Їх викрали та катували, а потім розстріляли і засипали піском на тому місці, де стояла їх рашистська техніка і звідки вони обстрілювали наші позиції.І таких загиблих мешканців ще багато…В селі досі немає світла, тепла, газу, бо місцевість замінована.
Сьогодні моїй доньці Дарині 18 років. Ми планували відсвяткувати її день народження у подорожі, а будемо святкувати у подвалі нашого будинку.
Замість гучних поздоровлень друзів, ми чуємо гучні вибухи. І нам ніколи вже не забути цей жах, адже кожний день народження доньки буде нагадувати нам про війну, яку розв’язали “русские”. І винні в цій війні не тільки пуйло зі своєю бандою, а й ті, хто мовчки нам співчуває, хто “дуже стурбований”, хто вірить “руським” змі. Винні “русские” матері, які відправляють своїх синів убивати, винні зрадники, які допомагали росії готувати диверсії. Хай всі вони будуть прокляті!!!р осіяне, запам’ятайте: ця війна стане поштовхом до розпаду росії!!!
Мені страшно, але я рада, що в ці дні я в Україні. Я пишаюсь тим, що я українка и моя донька українка. Я пишаюсь нашими військовими і громадянськими захисниками, які відчайдушно женуть ворога з наших земель. Україні була і залишається вільною. Ніхто не зможе побороти нас, бо ми – вільний народ!!! А на небі сліди, які залишив винищувач сьогодні вранці…
