Цього прекрасного щокастого парубка звуть Іван. 16 березня йому виповнилося чотири місяці.
Маленьку та водночас велику дату Ванька зустрів у темному підвалі одного з будинків Приморського району міста Маріуполя. Як і багато інших маріупольців (та і українців загалом), батьки Івана думали, що напад рашистів на місто швидко завершиться.
Як і багато інших, вони вирішили не смикатися з міста, яке дуже скоро стане героєм. З серпня 2014 року Маріуполю було не звикати до постійного шуму з боку сходу – то гучніше, то тихіше. Так і тут – побахкало сильно в перші дні після 24 лютого, а потім начебто навіть наступило затишшя. Чого бігти?
Але дії окупантів-психопатів передбачити неможливо.
Уже за кілька днів пропали зв’язок, вода та електрика, трохи згодом газ. Обстріли не просто посилилися – рашисти почали жорстоко руйнувати місто, яке за останні три роки стало гарнішим, ніж будь-коли.
Приморському району ще більш-менш пощастило – порівняно з Лівим, центром, Азовсталлю обстрілювали його не так сильно. Але і сюди рашистські літаки скинули кілька авіабомб, а земля навколо була у воронках від артилерійських снарядів.
Батьки Івана разом з іншими мешканцями періодично виходили з темних укриттів. Після ночівлі в них ніздрі в усіх були чорними від пилу та копоті. У Ваньки покосило режим. Не розуміючи, коли день, а коли ніч, хлопчина спав хаотично, чим виснажував і себе, і батьків, і сусідів за підвалом.
Люди з навколишніх будинків гуртувалися, палили вогнища, спільно готували на них їжу, яку запасли заздалегідь та натаскали з найближчих магазинів. У Ваньки була перевага: на щастя, в мами постійно було грудне молоко. Можна було хоча б не мучитися з нагріванням суміші на відкритому полум’ї.
17 березня сарафанне радіо принесло чутки: люди пробують виїхати своїми машинами на одне з найближчих сіл і далі в бік Бердянська та Запоріжжя. Виявилося, що зелений коридор проходить зовсім поруч. Машина батьків Івана була на ходу, тільки після вибуху цеглина розбила їй лобове скло. Але порівняно з посіченими, понівечиними та погорілами автівками навколо це був наче подарунок долі. Вони схопили наспіх зібрані речі та візок, стрибнули в авто: тато, мама, Ванька, бабуся та кіт. Минули нескінченний маршрут за місто. А далі кожного кілометра на них чекали блок-пости. І на кожному з них росіяни прискіпливо перевіряли документи – наче за кілометр щось могло помінятися.
Уже пізнім вечором родина на залишках палива доїхала до Дніпра, де їхні куми, також з Маріуполя, вже орендували квартиру.
Ваньку відмили від підвального бруду, перевдягнули в чисте. Мама змогла швидко налаштуватися на новий лад – допомогла природна позитивна гнучкість, почуття гумору та незацикленість. А разом з нею заспокоївся і син. Нормальна зміна світла й темряви налагодила сон. Чиста та зігріта дитина знов із задоволенням почала облизувати власні кулаки аж по лікоть і сміятися, коли тато кружить її в повітрі.
От тільки бабуся та дідусь за маминою лінією досі не вийшли на зв’язок. Днями вони з групою людей вийшли з одного з лівобережних сховищ, але пішли не в бік окупантських позицій, через які можна евакуюватися на непідконтрольну територію, а до власного будинку. Що з ними нині – досі невідомо. Але Ванька за них поки не тривожиться. Зрештою, він всього лише чотиримісячний бутуз. А ще – мій двоюрідний племінник, якого я сьогодні тримав на руках уперше. Ми зустрілися не в Києві, де давно живу я. Не в Маріуполі, де завжди жила сестра. Але ми зустрілися. Оченятами до очей. Маленькими пальчиками за великі пальці. Беззубою посмішкою до бородатої посмішки.
Живи щасливо, наш прекрасний. Ми зробимо для цього все можливе.
