25 Березня, 2022

16 березня йому виповнилося чотири місяці…

Цього прекрасного щокастого парубка звуть Іван. 16 березня йому виповнилося чотири місяці.

Маленьку та водночас велику дату Ванька зустрів у темному підвалі одного з будинків Приморського району міста Маріуполя. Як і багато інших маріупольців (та і українців загалом), батьки Івана думали, що напад рашистів на місто швидко завершиться.

Як і багато інших, вони вирішили не смикатися з міста, яке дуже скоро стане героєм. З серпня 2014 року Маріуполю було не звикати до постійного шуму з боку сходу – то гучніше, то тихіше. Так і тут – побахкало сильно в перші дні після 24 лютого, а потім начебто навіть наступило затишшя. Чого бігти?

Але дії окупантів-психопатів передбачити неможливо.

Уже за кілька днів пропали зв’язок, вода та електрика, трохи згодом газ. Обстріли не просто посилилися – рашисти почали жорстоко руйнувати місто, яке за останні три роки стало гарнішим, ніж будь-коли.

Приморському району ще більш-менш пощастило – порівняно з Лівим, центром, Азовсталлю обстрілювали його не так сильно. Але і сюди рашистські літаки скинули кілька авіабомб, а земля навколо була у воронках від артилерійських снарядів.

Батьки Івана разом з іншими мешканцями періодично виходили з темних укриттів. Після ночівлі в них ніздрі в усіх були чорними від пилу та копоті. У Ваньки покосило режим. Не розуміючи, коли день, а коли ніч, хлопчина спав хаотично, чим виснажував і себе, і батьків, і сусідів за підвалом.

Люди з навколишніх будинків гуртувалися, палили вогнища, спільно готували на них їжу, яку запасли заздалегідь та натаскали з найближчих магазинів. У Ваньки була перевага: на щастя, в мами постійно було грудне молоко. Можна було хоча б не мучитися з нагріванням суміші на відкритому полум’ї.

17 березня сарафанне радіо принесло чутки: люди пробують виїхати своїми машинами на одне з найближчих сіл і далі в бік Бердянська та Запоріжжя. Виявилося, що зелений коридор проходить зовсім поруч. Машина батьків Івана була на ходу, тільки після вибуху цеглина розбила їй лобове скло. Але порівняно з посіченими, понівечиними та погорілами автівками навколо це був наче подарунок долі. Вони схопили наспіх зібрані речі та візок, стрибнули в авто: тато, мама, Ванька, бабуся та кіт. Минули нескінченний маршрут за місто. А далі кожного кілометра на них чекали блок-пости. І на кожному з них росіяни прискіпливо перевіряли документи – наче за кілометр щось могло помінятися.

Уже пізнім вечором родина на залишках палива доїхала до Дніпра, де їхні куми, також з Маріуполя, вже орендували квартиру.

Ваньку відмили від підвального бруду, перевдягнули в чисте. Мама змогла швидко налаштуватися на новий лад – допомогла природна позитивна гнучкість, почуття гумору та незацикленість. А разом з нею заспокоївся і син. Нормальна зміна світла й темряви налагодила сон. Чиста та зігріта дитина знов із задоволенням почала облизувати власні кулаки аж по лікоть і сміятися, коли тато кружить її в повітрі.

От тільки бабуся та дідусь за маминою лінією досі не вийшли на зв’язок. Днями вони з групою людей вийшли з одного з лівобережних сховищ, але пішли не в бік окупантських позицій, через які можна евакуюватися на непідконтрольну територію, а до власного будинку. Що з ними нині – досі невідомо. Але Ванька за них поки не тривожиться. Зрештою, він всього лише чотиримісячний бутуз. А ще – мій двоюрідний племінник, якого я сьогодні тримав на руках уперше. Ми зустрілися не в Києві, де давно живу я. Не в Маріуполі, де завжди жила сестра. Але ми зустрілися. Оченятами до очей. Маленькими пальчиками за великі пальці. Беззубою посмішкою до бородатої посмішки.

Живи щасливо, наш прекрасний. Ми зробимо для цього все можливе.

Підтримати проект War Stories на Patreon

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.